Історія прасування - як людина почала прасувати одяг

Більше 2000 років тому, як тільки людина почала прати одяг, виникла потреба його прасування.

Наші предки здавна вигадували різні способи, щоб речі після прання не залишалися зім'ятими. Мокру тканину розтягували й залишали сушитися в такому вигляді. У першому столітті нашої ери римляни використовували для прасування дерев'яний прес: білизну клали між двома дерев'яними пластинами, які за допомогою тисків сильно притискали. Для створення різноманітних драпіровок і складок модниці давньої Греції користувалися прутиками та камінцями-обважнювачами. Першими попередниками праски були розпечені камені й пластини, які нагрівали на вогні безпосередньо перед процесом прасування.

Звичайна сковорода з вугіллям також використовувалася для прасування (до речі, в Китаї вже в IV столітті використовували для прасування спеціальну посудину з довгою ручкою, що дуже нагадує сковороду). В Україні досить широко були відомі рубель з вальком. На валик намотували постільну білизну, одяг, а потім прокатували рублем — рифленою з одного боку дошкою з ручкою на кінці. Варто сказати, що до появи механічних прядильних машин багато тканин були такими грубими, що їх потрібно було після прання не стільки розгладжувати, скільки розм'якшувати. І для цих цілей цілком підходили такі прості засоби. Але з появою тонких тканин і складних фасонів суконь виникла необхідність ретельно їх розгладжувати. Мабуть, це й послужило поштовхом до винаходу праски. На початку XIII століття історія праски розвивалася паралельно з розвитком швейного бізнесу, який у великих містах Європи набував все більшої популярності. Протягом століть пристосування для прасування тканини зазнавало безліч змін.

Перше письмове згадування про праску відноситься до 1636 року. «Генваря в 31 день, кузнецю Івашці Трофімову 5 алт., а він за ті гроші зробив у царській палаті праску залізну», — така позначка була в книзі записів витрат цариці. У XVIII столітті виготовленням цих простих помічників прачок займалися на Демидовських та інших литейних заводах. Причому цінили їх недешево — праска вагою в фунт коштувала рубль.

Уже тоді праски були різними. Найстарішою, мабуть, можна вважати цільнолиту чавунну, яку ще нещодавно можна було побачити в господарських магазинах. Нагрівали її не на печі, а на газовій плиті. Вкладиш — це практично одна підошва праски без ручки. Його виймали з вогню спеціальним прутом і вставляли всередину порожнього корпусу. Зовнішній чистий корпус виготовляли з міді або заліза.

Але найпопулярнішою була духова праска, яка топилася вугіллям. Щоб гладильна поверхня праски не забруднювалася від розпечених вуглів під час розігріву, була придумана нова конструкція — з порожнистим корпусом і відкидною кришкою. Тепер розпечені камені або вугілля поміщалися всередину корпусу, що забезпечувало нагрів дзеркала праски, при цьому температура знижувалася не так швидко.

Крім відкидної кришки для завантаження вугілля, по боках корпусу були отвори — «ілюмінатори» для піддування. Схожість з кораблем підсилювалася ще й тим, що часто праска оснащувалася справжніми трубами (вони покращували тягу і одночасно захищали руки від опіків, відводячи зайве тепло). Для більш рівномірного нагріву підошви праски під вуглі клали решітку — так вугілля не торкалося плити і не створювало «гарячих точок».

Бокові поверхні часто прикрашалися візерунковими листями, хитромудрими зображеннями дивовижних квітів і рослин, птахів і звірів. Могла бути виконана й інкрустація міддю по залізу, а у прасок побагатше — навіть сріблом. Ручки зазвичай виготовляли з дерева, гладкі або фігурні (очевидно, щоб рука не ковзала).

Одного часу популярною оздобленням дамських суконь були різноманітні плісировані стрічки і смуги тканини. Для їх виготовлення були винайдені спеціальні праски. Над масивною підошвою кріпилися зубчасті валики. Між розігрітою підошвою і валами пропускалася стрічка, на якій і отримувалися потрібні складки. Причому валики можна було змінювати. До праски додавалися набори з різною кількістю зубців, щоб отримувати потрібну ширину складок. А в разі необхідності цю праску можна було використовувати і як звичайну.

В кінці минулого століття почали думати, чим би замінити вугілля. Пропонувалися газові, спиртові, гасові праски.

Цікава конструкція одного з перших газових прасок. Її основна перевага — автономність. Вона оснащувалася баком з рідким паливом. Бак був з’єднаний з пальником — металевою трубочкою з отворами, вставленою всередину корпусу. Оскільки в пальнику згоряли не самі пари пального, а їх пари, праска оснащувалася ще й механізованим «поддувом» — маленьким насосом-вентилятором, встановленим на кришці. Вентилятор обертався за допомогою годинникової пружини, яку перед прасуванням заводили ключем. Ще треба було не забути попередньо розігріти бак. Вентилятор нагнітав пари пального в пальник — залишалося тільки запалити вогонь і можна було починати працювати! Це був справжній маленький заводик.

Але справжню революцію в гладильному «справі» здійснили електричні праски.

Наприкінці 19 століття електрифікація підприємств і житлових будинків вирішила безліч проблем. Нове джерело енергії призвело до появи електропраски. Це відкриття стало, мабуть, найважливішою віхою в історії глажки.

Якщо на початку розвитку праски основним якісним показником був його вага, то згодом основним стало наявність вологого пару для забезпечення бездоганної глажки. Старовинна праска портного могла досягати 15 кг, що, звісно ж, не порівняти з сучасними моделями, вагою від 0,8 кг до 3 кг.

Після винаходу електричної праски відпала необхідність у складних і ненадійних конструкціях. Спіраль, що нагрівала підошву, вирішила багато проблем. З'явилися терморегулятори, що дозволяли прасувати будь-які тканини. Для полегшення роботи праски стали оснащувати зволожувачами. Причому конструкції їх були найрізноманітнішими. Наприкінці минулого століття дві дами отримали в Німеччині патент на праску, до носика якої кріпилася додаткова площадка зі стаканчиком, заповненим водою. У дні стаканчика було отвір, яке закривала пробка з довгою ручкою. Варто було натиснути пальцем на ручку, як пробка відкривалася, і вода потрапляла на тканину. Хтось Б. Кратц поступив значно простіше: він прикріпив до ручки праски гумову грушу з дрібними отворами. Грушу заповнювали водою і, коли було потрібно, просто сжимали її рукою — вода бризкала, ніби з лійки.

У 1913 році був запропонований зволожувач у вигляді кільця з стрічки, натягнутої між двома валками. Валки кріпилися до носика праски і під час прасування як би каталися перед ним, проходячи через ванночку з водою. Але чому не скористатися тим, як роблять всі господині, прасуючи речі через вологу тканину? Чому не пропустити вологу стрічку тканини під праскою? Саме так, напевно, міркував винахідник, який запропонував праску з двома великими катушками спереду і ззаду праски, між якими переміщалася смужка тканини (як стрічка в магнітофоні). Для змочування тканини над однією з катушок був резервуар з водою. Але з часом прийшли до сучасної конструкції, коли пар виходить через отвори в підошві праски.

Здавалося б, бабусина праска, що розігрівалася вугіллям, вже пора віддавати до музею. Але, виявляється, не скрізь її вважають лише реліктом. Так, у Польщі щорічно випускається кілька тисяч штук! Справа в тому, що багато жінок у країнах, що розвиваються, з задоволенням користуються такими прасками через простоту, надійність і дешевизну.

У родині прасок були й зовсім фантастичні конструкції. Наприклад, у 1901 році одна з французьких фірм отримала патент на праску, яка нагрівалася… вольтовою дугою (температура горіння дуги – понад п’ять тисяч градусів. Її використовують для зварювання та плавлення металів). Усередині корпусу, біля масивного дна, на осі з різьбою встановлювалися стержні, між якими і повинна була спалахувати електрична дуга. Час від часу стержні потрібно було зближувати, обертаючи гайку. Історія не зберегла відомостей, чи була реалізована на практиці ця конструкція.

Протягом багатьох століть праска залишалася єдиним пристроєм для глажки. Лише в останні десятиліття минулого століття почали відбуватися значні зміни в цій сфері. Перший ручний прес для глажки і паровий манекен з'явилися в США, конструкції яких постійно вдосконалювалися, особливо після Другої світової війни. Паровий рожок і паровий манекен започаткували нову техніку глажки одягу. В США вони з'явилися в 40-х роках, а в 50-х вже почали використовуватися і на європейських підприємствах.

Процес глажки з роками став більш автоматизованим, що значно полегшило цей трудомісткий процес. Досягненням останніх десятиліть стало гладильне обладнання з комп'ютерним управлінням і повітряно-паровий гладильний стіл з режимом аспірації (втягування повітря).

Для кінцевої обробки прямого постільного білизни, після процесу прання сьогодні використовують автоматичний каландр (принцип такої глажки був запозичений ще від середньовічного пристрою – механічних дерев’яних катків), який складається з приймача білизни, тривалкової гладильної лінії і складальної машини. Робота обслуговуючого персоналу все більше зводиться до контролю роботи техніки. Іноді незвичайні ідеї розробників не перестають дивувати навіть професіоналів. Хто знає, які нові винаходи нас чекають завтра? Поживемо – побачимо.